У сучасному суспільстві вже нікого не дивують  ніякі заборони та принципи. Кожен сам встановлює собі рамки дозволеного, якщо вони є звичайно, і помиляється чи не  кожного разу, намагаючись прийняти важливе рішення.  У нашому житті все складається із протистояння- розум і серце, права та обов’язки, бажання та можливості. І перемога одного із них встановлює правила  в житті. Якщо ти один раз дослухався до голосу свого серця, то наступного разу, якби тобі не хотілося прислухатися до розуму, та серце кричущим голосом буде тобі суперечити.  Людині властиво помилятися, а потім відповідати за свої помилки. Наскільки високою може бути відповідальність, залежить від того, наскільки невиправною була помилка. Як це не сумно звучить, та інколи за помилку можна поплатитися усім, що в тебе є, і з успішної розумної людини перетворитися на нікому непотрібну істоту.

  Тиждень тому я знайшла серед старовинних речей моєї бабусі її щоденник. З усієї поваги та любові до моєї бабусі, я не могла не прочитати, що там. До ознайомлення із змістом її записів, я завжди знала, що моя бабуся із дідусем у своєму житті пережили чимало, і найбільшою чорною плямою у їхній свідомості була Друга світова війна. За своїми поглядами вони були національно свідомою елітою ще тоді нашої залежної української держави. І я ними захоплювалася. Мабуть, кожного здивувало б зовсім інше- нікому невідоме життя моїх бабусі та дідуся. Виявилося, що  тоді помимо , здавалося б єдиного обов’язку захищати свою державу, вони не забували про своє кохання! І це нормальне явище у нашому житті! Людські відносини різних проявів нікого вже не дивують, а тоді б страшенно здивували!

Запис у її щоденнику розпочинається із двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. І Найперше, що мене вразило, це були слова ще зовісм тоді юної Лідії Михайлівни, тобто моєї бабусі: « Навіть якщо мені доведеться поплатитися життям, я все одно піду до них! В ОУН завжди потрібні молоді дівчата!» Як виявилося, вона була провідницею ОУН, і виконувала низку функцій, перебуваючи у підпіллі разом з іншими юними дівчатами. Саме там вона познайомилась із дідусем. Він був  для неї і взірцем-ідеалом, і наставником, а згодом коханим чоловіком. Перші сторінки у її щоденнику були насичені розповідями закоханої до нестями жінки, а згодом біль, розчарування, розлука. Правда, вона тривала лише два роки, але, звичайно, для них вона здавалася вічністю.  Лише у сорок четвертому вони зустрілися знову, пообіцявши одне одному ніколи не розлучатися!  Та цього разу доля зіграла із ними у злий жарт- довелося обирати – батьківщина чи їхнє кохання! Найжахливіший вибір для людей, які не відрізняли цих речей! Бо разом щиро боролися проти ворогів, і так само боролися за своє кохання! Все- таки обрали кохання- щире, вічне, непохитне! Коли після Другої світової війни радянська влада розшукувала провідників ОУН, то вони, на відміну від своїх друзів, які заплатили життям за вічну боротьбу в ім’я єдиної незалежної України, знищили все, що їх пов’язувало із минулим життям! Начебто його і не було. І залишився лише щоденник, який моя бабуся приховувала  понад шістдесят років! « Я не вмію жити без тебе, а ти не зможеш без мене! Я знаю це! Наше кохання сильніше за любов до України! Та ми більше ніколи не згадаємо про минуле.Його в нас ніколи не було! 1945р, 2 грудня!» Це був останній запис у щоденнику моєї бабусі. Я завжди думаю, чому життя приносить стільки випробуваь тим, хто дійсно заслуговує на щастя? Вони стали одними із тих, хто обрав сімейне щастя, а не смерть воім’я України! І заслуговують на щиру вдячність від своїх дітей та внуків! Чи можу я їх засуджувати? Ніколи! Я завжди вірила у безмежну і вічну любов, та ніколи не зустрічала нікого, хто б дивився настільки закоханими очима і до сих пір! Кохання не ржавіє! І ящо доводиться обирати між покликом серця і розуму, то краще хай розум живе своїм життям, і не втручається у сердешні справи! Вони- герої для мене не просто тому, що пройшли у своїх почуттях стільки випробувань, вони ж кохають так сильно, як і шістдесят років тому!

Поклавши щоденник туди, де він мав знаходитися, я поспішила до своїх найрідніших людей, і міцно їх обійняла. Бабуся на це лиш щиро посміхнулася!